Хто хоче знищити Національний військово-історичний музей? - Мої статті - Каталог статей - Волинський край часопис
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [188]
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Хто хоче знищити Національний військово-історичний музей?

Хто хоче знищити Національний військово-історичний музей?

У 1996 році за часів розбудови омріяної та нарешті здобутої незалежності був заснований Центральний музей Збройних Сил України. Згодом, вже у 2010 році він здобув статус Національного і отримав назву Національний військово-історичний музей України (НВІМУ), який є візитною карткою українського війська та здійснює функції головного науково-методичного центру для всіх інших військових музеїв.

До складу Національного військово-історичного музею України входять шість філій:

1. Військово-морський музейний комплекс «Балаклава» (Балаклава, м. Севастополь), експозиція якого висвітлює питання військово-морської діяльності. Музей розміщено в приміщенні колишнього підземного заводу з ремонту підводних човнів та ядерного арсеналу.

2. Музей ракетних військ стратегічного призначення (смт. Побузьке, Кіровоградська область), створено на базі бойової ракетної частини. Відвідувачі музею мають змогу оглянути раніше цілком таємні об’єкти і скласти уяву про бойові можливості ракетних військ.

3. Волинський регіональний музей українського війська та військової техніки (м. Луцьк, Волинська область) представляє експозицію військової техніки та озброєння.

4. Військово-історичний комплекс «Михайлівська батарея», (м. Севастополь), знаходиться в Михайлівському равеліні (або Михайлівській батареї), що є історичною пам'яткою України. Відтворює історію, формування та діяльність ВМС України.

5. Меморіальний комплекс пам’яті Героїв Крут (с. Пам’ятне, Борзнянський район, Чернігівська область).

6. Музей «Герої Дніпра» (м. Івано-Франківськ), займається переважно пошуковою діяльністю.



Всі завдання, що покладалися на музей такого рівня виконувались належним чином. За 15 років свого існування НВІМУ став не лише культурно-просвітницьким і науково-методичним центром Збройних Сил України, а й єдиним в Україні науковим центром зі збирання, дослідження, вивчення та популяризації пам’яток воєнної історії України. Жодна інша офіційна державна установа цим напрямом на сьогодні не займається, як це організовано на державному рівні в інших країнах світу. Не існує інституту або центру дослідження воєнної історії України.

Не дивлячись на численні складнощі, НВІМУ за роки своєї діяльності зумів зібрати навколо себе близько 400 фахівців-науковців з усіх регіонів України, країн Європи й Російської Федерації щодо вивчення воєнної історії саме України. Музей щорічно проводить всеукраїнські наукові військово-історичні конференції. За ці роки проведено:

- Минуле і сучасне Волині та Полісся. Сторінки військової історії краю (24,25.03.2009, м. Луцьк);

- Воєнна історія Поділля і Буковини (25, 26.11.2009, м. Кам’янець-Подільський);

- Воєнна історія Галичини і Закарпаття (15.04.2010, м. Львів);

- Воєнна історія Сіверщини та Слобожанщини (15.12.2010, м. Харків);

- Воєнна історія Наддніпрянщини та Донщини (25.05.2011, м. Дніпропетровськ);

- Воєнна історія Північного Причорноморя і Таврії (6,7.10.2011, м. Севастополь);

- Воєнна історія Середньої Наддніпрянщини (15.03.2012, м.Київ);

- Воєнна історія України. Регіони Волинь та Полісся (25,26.04.2013, м. Рівне).

При цьому проводяться конференції присвячені окремим військовим подіям, що відображаються у музейних предметах, спогадах, долях відомих військових діячів тощо:

- Науково-практичну конференцію «Військова символіка держави: основні проблеми розвитку на сучасному етапі» (м. Київ, 27.05.2009)

- Міжнародна наукова конференція «Україна у Другій світовій війні: джерела та інтерпретації (до 65-річчя Великої Перемоги) (27.04.2010, м. Київ);

- Міжнародна історико-краєзнавча наукова конференція «Україна та Волинь у наполеонівських війнах» (11,12.05.2012, м. Луцьк);

- Міжнародна наукова військово-історична конференція «Холодна війна»: історія та уроки (1946–1991) (4,5.10.2012, м. Севастополь);

- Всеукраїнська науково-практична конференція «Український технічний музей: історія, досвід, перспективи» (30,31.05.2013, м. Севастополь).

Крім того відбуваються науково-практичні збори та семінари:

- науково-практичний семінар «Концепція розбудови філії Центрального музею Збройних Сил України – Волинського регіонального музею українського війська та військової техніки і шляхи її реалізації» (21.10.2003, м. Луцьк);

- семінар «Основні проблеми діяльності Центрального музею Збройних Сил України» (28.12.2004, м. Київ);

- науково-методичні збори працівників військових музеїв Збройних Сил України на базі філії Національного військово-історичного музею України – музею «Герої Дніпра» (18,19.05.2011, м. Івано-Франківськ).



За результатами вказаних конференцій видавалися збірники, які є чи не єдиним джерелом з вивчення воєнної історії, які дослідники можуть використовувати у своїй роботі. Ще раз хочеться наголосити, що подібні конференції проводяться лише НВІМУ. Такі конференції дали можливість зібрати інформацію про військову історію України з усіх її регіонів і важливим результатом такої наукової діяльності має стати видання 3-томника «Воєнна історія України», що міститиме інформацію про військову історію з найдавніших часів до сьогодення. Музей об’єктивно розглядає і відображає військову історію України, розглядаючи всі історичні етапи, не допускаючи викривлень та фальсифікацій.

Крім того, Національний військово-історичний музей України є засновником «Військово-історичного альманаху», єдиного в Україні періодичного видання, яке ґрунтовно висвітлює військові події минулого, публікує спогади відомих військових діячів та наукові доробки дослідників військової спадщини. Також на базі НВІМУ видається науково-популярне видання «Український військовий музей» - нове слово у галузі висвітлення основних напрямків музейної роботи. Незмінним начальником НВІМУ з моменту його створення був полковник Карпов В. В.

Разом із цим, з метою забезпечення чіткої організації та планування науково-дослідної роботи музею, на правах дорадчих органів діють вчена рада, науково-методична рада і реставраційна рада, а також фондово-закупівельна та експертна комісії, до діяльності яких залучаються провідні вчені України, представники військових органів і організацій, установ Міністерства оборони та Міністерства культури України тощо. Аспіранти і докторанти мають можливість використовувати інформацію з фондів НВІМУ, готувати свої дослідження під керівництвом провідних профільних науковців, вводити у науковий обіг свої дослідження, шляхом участі у наукових заходах НВІМУ тощо. Вчені отримують можливість презентувати і випускати у світ новітні наукові праці, монографії, видання, довідники, словники. Таким чином відбувається правдиве відображення, акумулювання, збереження і передавання наступним поколінням правдивих історичних знань щодо військової історії України та популяризується дотримання мовної політики держави.

При цьому музей сформував потужну фондову базу. На сьогодні фонди музею і його філій налічують більше 50 тис. музейних предметів, які збираються, зберігаються та обліковуються у відповідності встановлених нормативно-законодавчих актів. Вся ця робота здійснюється освіченими, сумлінними і небайдужими до національних цінностей фахівцями.

Активно проводиться виставково-експозиційна й культурно-освітня діяльність. Юні громадяни вчаться патріотизму, отримують додаткові знання з військової історії своєї держави.

Національний військово-історичний музей України не стоїть на місці, він постійно рухається вперед, не дивлячись на всі трудносщі, обмеження, проблеми з фінансуванням, недостає кадрове комплектування. Кожен співробітник музею – спеціаліст широкого профілю – він і науковець, і екскурсовод, і редактор, і журналіст, і пошуковець, і ці «і» можна продовжувати безкінечно, та головне – що всі вони – закохані в свою роботу. Закохані в цей живий музейний організм, життя в який вдихнув його начальник – Карпов Віктор Васильович. Менше двадцяти років тому, там, де зараз розташований музей, що нині носить горде і заслужене ім’я – «Національний», були лише порожні напівпокинуті приміщення. І лише дякуючи шаленому ентузіазмові, вірі в потрібність своєї справи, працелюбності, організаторським здібностям, таланту керівника Віктора Васильвича Карпова постав цей не просто музей – а ціла музейна мережа в лавах Збройних Сил України, яка з гідністю називається головним науково-методичним центром Збройних Сил, одним з його основних культурних оплотів. Музей роками накопичує, зберігає інформацію, вірно служить вихованню патріотизму та збереженню військово-історичної пам’яті не лише серед військовиків України, а й серед широких верств населення нашої держави, а також вітає закордонні військові делегації і ділиться з ними тим, чим ми всі пишаємось – непростою історією становлення та розвитку Збройних Сил України.

Однак незрозумілою є позиція теперішнього керівництва Міністерства оборони України щодо діяльності й існування НВІМУ та його філій і збереження правдивої військової історії держави. Склалася ситуація, в якій звільняють фахівців музейної справи і на посади призначають людей без досвіду музейної роботи, а саме: керівника Молодіжної Громадської організації «Київський клуб «Червона Зірка» Таранця Владислава – азартного колекціонера та реконструктора – на посаду генерального директора Національного військово-історичного музею України, Круглова Сергія Андрійовича, який раніше працював у готельному бізнесі, на посаду директора філії Національного військово-історичного музею України – Військово-морського музею України. Як зазначив у своєму виступі Круглов філія НВІМУ Військово-морський музей України віднині відповідно до наказу Міністра оборони України «Про реорганізацію НВІМУ» від 22.05.2013 р. №338 стане фінансово незалежною. Дана філія була створена у 2003 році та за 10 років свого існування завдяки сумлінній праці колективу НВІМУ значним науково-інтелектуальним та фінансовим інвестиціям на даний час стала одним з найпопулярніших та найбільш відвідуваних об’єктів АРК Крим. Висока рентабельність даного музею привернула увагу таких бізнесменів та олігархів як Міністр оборони України Павел Лебедєв та приватний колекціонер та «ДРУГ» НВІМУ – Олексій Шереметьєв.

Таранець В., становленик П. Лебедєва та О. Шереметьєва, окрім постановки так званих «військово-історичних реконструкцій», займається також пошуковою роботою, однак досвід роботи в музейній сфері відсутній. Основним видом діяльності, як зазначено на сайті, клубу «Червона зірка», є проведення реконструкцій, та об'єднання людей захоплених історією Великої Вітчизняної війни, посилення гордості і захоплення Великою перемогою в найбільшій із воєн за допомогою яскравих, видовищних військово-історичних ігор на полях битв. Участь у таких спектаклях має можливість приймати близько 600-700 чоловік, яких потрібно забезпечити відповідною уніформою та макетами зброї яку можна в достатній кількості знайти в фондах Національного військово-історичного музею України. Таке вузьке направлення діяльності даної організації, негативно позначиться і на всебічності та об’єктивності висвітлення історії України в Музеї.

Отже висновок випливає сам собою, опинившись під «дахом» Національного військово-історичного музею України, групка людей, що керується чиновниками вищого державного воєнного рангу, мріють узаконити свою реконструкторську та пошукову діяльність (пошук, вилучення та продаж артефактів військової історії України), витрачаючи при цьому на власні бізнесові інтереси не свої кошти чи кошти меценатів, а бюджетні державні кошти, забувши про основну функцію Національного музею – збирання, збереження і належний облік музейних фондів, а також розвиток і популяризація військової історії України. Сама по собі виникає тривога про збереженість музейних експонатів, які збиралися та зберігалися роками.

Ще варто прокоментувати особистість, яка очолила Департамент соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України пана Селіванова. Ця посада дуже важлива і відповідальна, адже Департамент відповідає за виховання захисників нашої вітчизни. І дуже непросто та важливо привити молодим людям і зберегти в досвідчених військовиків любов до своєї Батьківщини, повагу до її історичного минулого, патріотизм, гордість за свою країну,бажання працювати і за необхідності покласти своє життя за свою Країну, розуміння своєї ролі в системі Збройних Сил і в країні загалом. Адже наші Збройні Сили - наша гордість і наша впевненість в завтрашньому дні. То якій же людині випала така почесна місія, кому було довірено цю надважливу царину?

Олексій Селіванов – активіст. В різні роки він був чи й досі є: головою Київського монархічного центру, очільником комітету «Рух росіян України», Головний отаман Міжнародної суспільної організації «Вірне козацтво», співробітник двох Синодальних відділів УПЦ… Цей список можна продовжувати і далі, але краще перейти до розкриття цієї багатогранної особистості, бо це насправді справа не проста.

1. Політична позиція. Головною метою свого життя Головний отаман Вірного Козацтва вважає об’єднання України з Росією[1]. Мабуть і не згадуючи при цьому статті Конституції України, де йдеться про якусь там цілісність кордонів, яку доречі повинні охороняти військовослужбовці. «Пока есть Православная Россия» - заспокоює Селіванов, - «народам остальных православных и славянских государств есть на кого надеяться. На Украине … именно Путин – самый рейтинговый политик современности». А як же Віктор Федорович Янукович? Невже фальсифікація на виборах таки була?

2. Громадянська позиція і кругозір. Олексій Селіванов, за його словами, захищає правду, зокрема - «історичну правду». Як він каже в інтерв'ю «Єсть на Небе Бог, который не в силе, а в правде. Правду говорить и делать легко и приятно.»[2]. І історична правда наша полягає в тому, що Катерина ІІ зовсім не знищила Запорозьке козацтво – навпаки, вона ощасливила його тим, що подарувала йому Кубань. Доречі, в цій же статті, Селіванов, висловлюється з приводу діяльності інших козацьких організацій, яких в Україні зараз не так і мало. Точніше, він негативно оцінює «практику деятельності подобного "украинского казачества", замешанного на национализме». 

В одній зі статей О. Селіванова, доречі на релігійну тематику, порадував логічний ряд: «Маніяк Чикатило, Шаміль Басаєв, Збігнев Бжезинський... Дивовижно, але всі ці людожери мали прототипів у руських билинах.»[3] Ширина кругозору, рівень освіти, вміння докопатися до зерна істини серед великих масивів інформації начальника Департаменту соціальної і гуманітарної політики Збройних Сил України вражає.

3. Гендерна політика. Сторінка «начальника» в соціальний мережі говорить сама за себе: «Они, женщины, если бы им дали возможность воплотить в жизнь свои представления о Вселенной, начали принимать на работу того или иного человека в зависимости от знака Зодиака, под которым он родился, или в зависимости от того, будет ли раздражать или раздражать начальницу кандидат. Но что утешает: такой мир бы существовал недолго, через месяц он бы погиб, а вместе с ним и все человечество. … При культурном господстве женщины в любом грандиозном историческом, политическом или религиозном исследовании обязательно бы учитывались биологические фактори. Например, могли бы быть такие докторские – «Роль месячных в свержении большевиками Временного правительства»[4]. Інший пост – з лозунгом – «Я бы каждой красивой украинке дал казака-защитника!»[5]. А некрасивим що? Самовиражатися – заборонено, а сімейного щастя вони теж недостойні, чи як? Давайте розпочнемо «полювання на відьом»: якшо жіночка не влаштовує бравого козака своєю зовнішністю – на багаття; якшо жінка пішла на вибори – на багаття; якщо жіночка вміє читати і писати – на багаття???

4. Терпимість. Ставлення до секс-меншин – питання злободенне не лише на нашій неньці-батьківщині. Ось як пропонує боротися з ними бравий отаман: «Метод боротьби у козаків з секс меншинами один - це нагайка. Як то кажуть хай вони почують навіщо їм заднє місто»[6]. Якшо Вам цікаво хто громив всі гей-паради в Україні – це він, наш герой, Олексій Селіванов. Та ж сторіночка в соціальній мережі рясніє закликами проти цієї категорії людей. Таким чином, прихильників одностатевих стосунків – теж на багаття. А чому б і ні? Ми ж в 21 столітті все-таки живемо.

5. Віра. Олексій Селіванов – людина безперечно релігійна. Підтримує московський патріархат. Організовує охорону патріарха Кирила, захищає «канонічні» православні церкви від «розкольників». А також був замішаний в релігійному скандалі, а саме - подача скарги Патріарху Кирилу з звинуваченнями в адресу голови УАПЦ Митрополита Володимира[7]. Після того як Митрополит Київський і всія України благословив діяльність Міжнародної суспільної організації «Вірне козацтво», яку і очолив Селіванов, цей вчинок був трохи не тактовним. Але активні люди – вони активні скрізь. Треба сказати, коли ця подія набула широкого резонансу і осудження Селіванов свій підпис відкликав і вибачився. Тверду позицію і вміння відповідати за свої вчинки прослідкувати неважко. 





Варто зазначити що і Павел Лебедєв, і Владислав Таранець, і Селіванов є далекими духом та своїми інтересами від України та байдужими до її історії, а тим паче її популяризації та правдивості. Їх діяльність зорієнтована на перетворення Музею в бізнес-структуру, що суперечить чинному законодавству України, яке визначає, що музеї є неприбутковими організаціями, і створюються не з метою отримання прибутку, а з метою вивчення, збереження та використання пам’яток матеріальної і духовної культури військової сфери, прилучення особового складу військ (сил) до надбань військової, національної, історико-культурної спадщини.



У зв’язку з наведеним вище виникає незрозумілість позиції керівництва Міністерства оборони України щодо призначення зазначених осіб на керівні посади Департаменту соціальної та гуманітарної політики Міністерства оборони України та Національного військово-історичного музею України, що курують військово-патріотичне виховання армії України, а також несуть відповідальність за збереження національної пам’яті, відображення правдивої військової історії та формування національної свідомості суспільства.

Яка позиція керівництва Міністерства оборони України щодо Національного військово-історичного музею України, як єдиного науково-історичного та культурно-просвітницького центру Збройних Сил України, який зберігає та популяризує національну військову історію, традиції й формує, фактично, інтелект нації? Як можна говорити про військово-патріотичне виховання громадян, якщо свідомо змінюється вектор розуміння і трактування історії України, як окремої незалежної держави, у бік васальної залежності від Російської Федерації. Виникає відчуття дежавю, чи не так?

Литвин Сергій Харитонович, ветеран ЗСУ, член Громадського комітету захисту музею



[1] http://ukrcossacks.at.ua/publ....-1-0-39 

[2]http://fraza.ua/interview/25.12.11/131707/ataman_aleksej_selivanov_poveselil_odin_svezhij_paskvil_v_
kotorom_menja_nazyvajut _%C2%ABevreem_fashistom_i_razvratnikom%C2%BB_dolgo_smejalsja.html 



[3] http://otrok-ua.ru/ua/sections/art/show/sila_bogatirska.html 

[4] http://vk.com/alexeiselivanov 



[5] http://vk.com/alexeiselivanov 

[6] http://1tv.com.ua/ru/news/2012/05/27/21680 

[7] http://www.liveinternet.ru/users/3546223/post224150909/
Категорія: Мої статті | Додав: defaultNick (07.06.2013)
Переглядів: 421 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: