Кроки до Незалежності на теренах Буковини

Першими спробами виступів демократичних сил були масові мітинги у Чернівцях 1988 р. А один із перших відбувся коло обкому КПУ 25 серпня 1991 року на тодішній Радянській площі. Промовці, зокрема депутати міськради від демократичного блоку, висунули вимоги націоналізувати майно КПРС-КПУ та знищити символи більшовицької ідеології. Крайова організація Руху обпечатала приміщення обкому КПУ. Водночас лідери опозиції закликали своїх однодумців до відповідальних і зважених кроків. Тому "серпнева революція” у Чернівцях обмежилася висуненням радикальних вимог до влади і підняттям українського національного прапора над мерією та облвиконкомом.

Мабуть, сьогодні не кожен може пригадати, хто саме у нашому місті першим підніс український національний прапор над чернівецьким університетом ще 1952 р. Це був Андрушко Володимир Васильович.

Трохи біографії. Народився Володимир 05.12.1929 р., село Саджавка Надвірнянського району Івано-Франківської області. Ця людина пройшла велику і складну житейську дорогу у боротьбі за Незалежність України. Був осуджений за націоналізм, кару відбував у мордовських таборах: ЖХ-385/3 (Барашево), № 7 (Сосновка), № 11 (Явас), № 16. Був у близьких стосунках з Левком Лук’яненком, братами Долішніми – Іваном і Юрком, з іншими політв’язнями. Андрушко брав участь у акціях непокори, скнів у штрафному ізоляторі.

Він – один із організаторів Української Гельсінкської Спілки на Івано-Франківщині, до якої вступив 1988 р. Приїжджав у Київ, був членом Координаційної Ради УГС. У лютому 1990 р. його запросили на Буковину, де він став головою обласної організації Української Республіканської партії. Серед найпам’ятніших подій – підняття національного прапора над Чернівецьким університетом 3.11.1990 р., у роковини Буковинського Віча 1918 р., та підняття прапора над Чернівецькою міською ратушею 1.05.1991 р.

Спогади Володимира Андрушко: …Випадково дізнався, що в Чернівецькому університеті студентів до армії не беруть. Я вступив на українську філологію. Ще мав зв’язок із підпіллям, приносив туди літературу, листівки, а 23 травня 1952 року вночі вивісив національний прапор над Чернівецьким університетом.

Саме 23 травня День героїв. То була подія, що стала відомою не лише в університеті, а й скрізь у Чернівцях, на Буковині, у Києві. Наполегливо шукали, хто це зробив, а я не лише в університеті прапор вивісив, а й у місті. Не знайшли мене, однак запідозрили, що я неблагонадійний, бо встановили, що мій батько за кордоном. При вступі я, звичайно, те приховав. Тоді мене виключили без якихось конкретних звинувачень, як ненадійного, небажаного їм студента. Я вже був на другому курсі, навіть наприкінці другого курсу. Майже через рік до мене добралися. Я, звісно, не зізнався. – "То скажи, хто це зробив?” Я казав, що як дізнаюся, то скажу (Сміється). – "Як твій батько за кордоном, такий подлєц, ізмєннік Родіни, а ти не хочеш нам допомогти, то забирай свої документи – і геть звідси!”. Я розумів, що як не піду, то ще гірше буде. Забрав документи – мені видали матрикул, що я закінчив другий курс університету. Мене запрошують на Буковину, де я стаю головою обласної організації Української Республіканської партії. У Чернівці я перебрався з Івано-Франківської області в лютому 1990 року. Настає, так би мовити, наступний етап моєї діяльності. То був бурхливий час. Люди були дуже активні. Я жив тими подіями, робив, що міг. Мої публікації зявлялись у різних виданнях.

Але найпам’ятнішим для мене було підняти наш національний прапор над Чернівецьким університетом. Це сталось 3 листопада 1990 року. То були роковини Буковинського Віча 1918 року, за якими Буковина приєднувалась до Української Народної Республіки. Вирішили саме цього дня підвести національний прапор над Чернівцями. З’їхалися тисячі людей. Коли почали готуватися, то я сказав, що ще за часів Сталіна піднімав прапор над університетом. То я вперше публічно про це признався. Тоді мені надали таку честь – тепер підняти прапор над університетом. Виліз на горище. За допомогою молодих хлопців закріпив прапор над будинком.

А незабаром – я вже не пам’ятаю точної дати, через два-три місяці,— постало питання про підняття національного прапора над Чернівецькою міською ратушею. І знову покликали мене. Там теж було багато тисяч людей, дали мені той прапор, я з ним високо поліз. Побачив унизу море людей! Це, мабуть, був один із найщасливіших днів у моєму житті. Я зрозумів, що мій прапор над Чернівецьким університетом і над Буковиною вже ніхто і ніколи не зніме.

Була ще одна цікава подія в моєму житті. 1 травня 1991 року я організував у Чернівцях антикомуністичну демонстрацію. Одна колона збиралася біля обкому, а ми зі своїми республіканцями та іншими людьми зробили символічну чорну домовину КПРС і СРСР та понесли її спершу в обком партії. Нас не впустили. То пішли ми містом аж до моста на Пруті, а там скинули ту домовину з мосту в воду. Люди кидали в неї камінням і потопили. Після цього проти мене порушують кримінальну справу "за заявою трудящих про особливо цинічне хуліганство”, стаття 206, ведеться слідство!…

Масове пробудження національного відродження на Буковині розпочалось 1988 року. Також поступово з’являються неформальні об’єднання. Актуальними стають традиційні тоді теми післячорнобильської екології та чернівецької алопеції, відродження української мови. Центром політичного життя в Чернівцях стає університет. Саме тут утворився "Науково-мистецький клуб”, та "Зелений рух Радянської Буковини”.

У цей час в області утворюють громадську організацію "Оберіг” та Українську гельсінкську групу. Товариство української мови, культурологічні товариства національних меншин Буковини. Ці громадські формування передусім планували вирішувати питання відповідно до основних напрямів своєї загалом неполітичної діяльності. Проте найбільш серйозною, альтернативною до комуністичної ідеології політичною силою був Чернівецький осередок Української Гельсінської Спілки на чолі з Валерієм Кузьміним, діяльність якого підтримувала більшість політично небайдужих громадян. Значні поступки Комуністичної партії щодо перегляду статті 6 Конституції СРСР, закону про державність української мови, прийнятого 1988 року Верховною радою УРСР, та ін. вже не змогли зупинити загального національно-патріотичного піднесення. Чернівецька крайова організація Народного руху України об’єднала майже всі створені 1988-1989 рр. новітні громадські формування області. У Чернівцях арештували на 10 діб Михайла Гориня, Володимира Старика. Особлива увага тодішньої владної машини у краї була до члена-кореспондента АН України, професора Корнія Товстюка, який фактично був тіньовим координатором усього націоналістичного руху на Буковині за радянського часу. Про свій вихід із 50-літнього ОУНівського підпілля К.Товстюк заявив у 1989 році, виступаючи на одному із мітингів у Чернівцях. Це його, світового авторитета в сфері напівпровідникового матеріалознавства та фотоелектроніки, у 1986 році обласне компартійне начальство прагнуло звинуватити в отруєнні міста талієм, чим фактично приховували злочин військових, що призвів до алопеції чернівецьких дітей.

Величезний вплив на політичну активність в регіоні мав фестиваль "Червона рута”, що відбувся в Чернівцях 17-24 вересня 1989 року. Вперше Чернівці так масово зустріли національну символіку. Після фестивалю особливої активності набуває студентський рух. Цьому опосередковано сприяє своїми діями місцева влада. Призначений Рухом мітинг у Чернівцях на 15 жовтня 1989 року, міськвиконком відмовився санкціонувати. Рух відмовився виконати це рішення, але все ж таки провів мітинг. Наступного дня були заарештовані організатори мітингу, серед яких були і два студенти - Костя Бондаренко і Сергій Солтук.

Позачергова сесія міської ради 29 серпня ухвалила взяти на свій баланс майно КПРС-КПУ на території міста, демонтувати пам’ятник Леніну в Чернівцях та впродовж місяця перейменувати чернівецькі вулиці та площі, назви яких "пов’язані з ідеологією і практикою тоталітаризму”. Більшість цих ухвал втілили в життя досить оперативно, хоча подеколи не без комічності. Так, на будівлі міськради вивісили національний прапор, виготовлений за зразком радянського: синя барва займала одну третину, а жовта - дві. 6 вересня, близько полудня, без особливої помпезності, на Центральному майдані демонтували один із основних символів старої епохи - пам’ятник Володимиру Ульянову (Леніну), який стояв там від 1951 р.

30 жовтня 1991 р. депутати міської ради більшістю голосів (68 проти 29) обрали чернівецьким головою лідера Демблоку Віктора Павлюка - наукового співробітника відділення Інституту матеріалознавства АН СРСР. В історії міського самоуправління Чернівців це був другий український демократ на посаді міського голови - після Осипа Безпалка, який обіймав цю посаду протягом короткого терміну української влади на Буковині на початку листопада 1918 р.

Пошук символів та ідей, які б згуртували чернівчан, незалежно від етнічного походження та політичних уподобань, закономірно підвів нових господарів ратуші до потреби відродження традицій старих Чернівців, зокрема, міської символіки, свят. Уже 2 червня 1992 р. Чернівецький міськвиконком ухвалив відновити історичний герб міста австрійської доби. Його опис виявили історики серед документів Державного архіву Чернівецької області: "Червоний щит, на якому відчинена міська брама, змурована з каменю й увінчана сімома зубцями. Над зубцями - вісім каменів у два ряди по чотири, камені верхнього ряду дещо менші, ніж нижнього. У прочиненій брамі видніється червоноязикий позолочений двоголовий орел. Під міською брамою - дві перехрещені лаврові гілки, перев’язані червоно-білою стрічкою. По головному краю орнаментальна бронзова окантовка щита завершена срібною мурованою короною з п’ятьма помітними виступами”. У відновленому за історичним зразком гербі замість імперського двоголового орла було вміщено державний символ нової України - золотий тризуб, відповідно, стрічки теж замінено на національні синьо-жовтої барви. Уже 17 липня 1992 р. сесія міської ради затвердила описи та ескізи нових герба й прапора Чернівців, відновивши таким чином перервану 1918 р. стару міську традицію. 9 жовтня майстерно виготовлені чернівецькими різьбярами по дереву та вишивальницями герб та прапор міста були урочисто посвячені перед входом до мерії священнослужителями православної, греко-католицької та католицької церков.

Уривок спогадів Олександра Горбатюка. Народився і довгий час проживав у Чернівцях. Голова Московської філії УГС (Українська Гельсінська спілка) про Революцію на граніті в Києві.

…На початку жовтня 1990 року я у справах заїхав до Львова. Зупинився у хресної п. Ярослави Людкевич. Згодом приїхала і моя мама. Я довідався, що у Києві почалась голодовка українських студентів. Запевнивши матір, що зі Львова планую повернутись в Москву, сам взяв квиток до Києва (пробач, мамо, але інакше я не міг). Приїхавши до Києва, я одразу попрямував на Майдан, де було наметове містечко, сказав охоронцям зі «Студентського Братства» хто я є, вони мене проводили до штабу. Там я зареєструвався, мені виділили, як тепер пам’ятаю, намет №1, що був розташований відразу за трибуною. У містечку я зустрів чимало знайомих – депутатів Верховної Ради, активістів з усієї України. Я приїхав вже під кінець тої акції, поголодував тільки 5 днів. Перші дні я сидів на граніті та спілкувався з людьми, що підходили, цікавились акцією. Я їм розповідав про те, чого ми вимагаємо, чого прагнемо досягти.

Та подія мала надзвичайно великий резонанс в українському суспільстві. Людей підходило дуже багато – приносили теплі речі, розкладачки, спальники тощо. Ми відчували підтримку людей, щодня до містечка надходила ціла купа листів з усієї України. Спали ми в наметах, пили гарячу воду й нічого не їли, щодня проходили медобстеження.

Здається, на 3-й день, ми зібрались невеликою групою активістів у штабі, домовились провести студентську демонстрацію. Я з кількома хлопцями зі «Студентського братства» подались до Сільськогосподарської академії, де за допомогою мегафону зібрали досить велику колону студентів і рушили всі на Хрещатик - там збирались колони з усіх вузів Києва.

Тією багатотисячною, величезною демонстрацією ми пішли до Верховної Ради, де нас зустрічали чисельні міліцейські кордони. Кільком десяткам демонстрантів вдалося прорватись до Верховної Ради, де вони миттєво розбили намети. Почались переговори. Я в тих переговорах участі не брав, повернувся на Майдан. Наступного дня Хрещатиком пройшлась ще більша колона робітників київських підприємств, що підтримали наші вимоги. Зрештою тодішній прем’єр-міністр Масол пішов у відставку. Акція припинилась, ми здобули перемогу! Почався концерт, у людей було відчуття свята. Ми зрозуміли, що саме разом ми спроможні досягти всього того, про що мріємо…

У середині вересня 1992 р. Чернівці вперше відзначали День міста, який відтоді став одним із найяскравіших і найулюбленіших свят чернівчан, особливо молодшого покоління. У вітальній картці від міської ради з нагоди чергового Дня міста, 17-19 вересня 93-го, пропагувалася нова ідея - чернівецького міського патріотизму, яка відгукнулась у серцях багатьох городян. Відповідно День міста було визначено як "спільне родинне свято усіх чернівчан”, як "час, коли ми всі, незалежно від національності, віри, переконань та уподобань, усвідомимо себе частиною великої неповторної єдності - громади мешканців Чернівців”. Вшановували попередників: "Це день пам’яті всіх славетних та незнаних мешканців нашого стародавнього граду, які протягом восьми століть будували місто, наповнювали його шляхетним і високим духом”. І водночас звучав заклик до відповідальності перед наступними поколіннями чернівчан: "По тому, яким залишимо ми своє місто у спадок нащадкам, вони даватимуть оцінку нам”.

Нова міська влада також погодилася на встановлення в одному з центральних сквериків зробленого за австрійські гроші бюста міжнаціональному євреєві Паулеві Целану, який урочисто відкрили у червні 1992 р.; на появу нових назв вулиць із єврейськими, румунськими, польськими та іншими неукраїнськими прізвищами, а також портретів на меморіальних дошках із неслов’янськими рисами. Отож, усі ці "не наші” імена й обличчя - поряд із "нашими” карбувались у свідомості наймолодшого покоління чернівчан як невід’ємні штрихи історико-культурного обличчя рідного міста. Ось така коротенька історія тих буремних подій на Буковині.

Також варто нагадати нашим читачам, що саме 23 серпня в Україні віддають шану національному прапору. Про це мусимо пам’ятати і не забувати наші символи, які мають майоріти на наших будівлях та офісах у день національного свята Незалежності України.

За нагоди хочу всіх привітати з днем Незалежності України!

Підготував Степан Карачко,  член спілки архівістів України,

 шеф-редактор  «Український історичний погляд та сучасність»

http://starog1.blogspot.com/