Микола БАНДРІВСЬКИЙ: «Чорні археологи» тішать себе байками про скупих корчмарів, які закопали багатства у землю» - Мої статті - Каталог статей - Волинський край часопис
Меню сайту
Форма входу
Категорії розділу
Мої статті [188]
Пошук
Друзі сайту
Статистика

Онлайн всього: 1
Гостей: 1
Користувачів: 0

Каталог статей


Головна » Статті » Мої статті

Микола БАНДРІВСЬКИЙ: «Чорні археологи» тішать себе байками про скупих корчмарів, які закопали багатства у землю»

Микола БАНДРІВСЬКИЙ: «Чорні археологи» тішать себе байками про скупих корчмарів, які закопали багатства у землю»

Сюзанна БОБКОВА   
На вулиці Лесі Українки я зайшла у крамницю, де торгують металошукачами. Запитала, скільки коштує такий прилад. «Найдешевший – 2000 грн.», – сказав продавець в окулярах. «І що, їх купують?». «Ще й як, – каже. – Зараз бум на чорний метал. 10% клієнтів – жінки. За день можна заробити 100 грн. А круті дядьки купують металошукачі, які коштують 1,5 тисячі доларів»… Про «чорних археологів», тривалі експедиції і неймовірні знахідки кореспонденту «Леополіса» розповів кандидат історичних наук, науковий співробітник відділу археології Інституту українознавства ім. І.Крип’якевича НАН України Микола Бандрівський (на фото).
Микола БАНДРІВСЬКИЙ: «Чорні археологи» тішать себе байками про скупих корчмарів, які закопали багатства у землю» Робота моя розпочалася романтично, з Урича, – розпочав нашу розмову пан Михайло. – Там у 1979 році археологи досліджували давню наскельну фортецю Тустань. Тоді вперше побував на розкопках. Ще у дитячому садочку (я родом зі Стрия), знайшов «зварені» між собою у вогні монети. Садочок знаходився у старовинній віллі XIX століття. З підвалів вигрібали старі речі і палили їх. Монети, як лежали у пуделку, так і спеклися. Я відніс їх додому, роздивлявся... У старших класах вчився у Львівській малій академії наук, доїжджаючи електричкою і втікаючи з уроків. Керівником моєї першої шкільної наукової роботи був академік Ярослав Ісаєвич. Відтоді я зацікавився археологією…

– Ви казали, у львівській археології багато проблем. Яких саме?

– У кожному європейському місті є археологічний музей. У нас немає… Куди ви поведете своїх гостей, щоб показати найдавнішу минувшину Львова? Все, що розкопують на вулиці Федорова чи у дворику ратуші, передають у Винниківський краєзнавчий музей. Клеркам шкода виділити якусь невеличку кімнатку у мерії, чи в іншому місці, де б ці знахідки зберігалися та експонувалися. Чиновники швидше дадуть приміщення під кнайпу, більярд, бутик…

– Правда, що «чорна археологія» за прибутковістю стоїть на третьому місці після наркотиків та зброї?

– Так є у всьому світі. На Високому замку, навпроти прохідної Львівського телебачення, на схилах, можна побачити грабіжницькі ями – сліди львівських «скарбошукачів». Якщо такі неподобства чинять під носом у міської влади, що говорити про всю Західну Україну? У Львові не працює пам’яткоохоронна служба, яка зобов’язана пильнувати за збереженням археологічної спадщини. Чиновники накладають штраф, якщо хтось збив ліпнину, зробив у кам’яниці замість вікна двері. На більше їх не вистачає. А люди безкарно ходять з металодетекторами на Високому замку, по передмістях Львова… Штраф за незаконні розкопки – смішний, 500-600 грн. (але коли попадеться такий копач вдруге – кримінальна відповідальність). «Чорні археологи» беруть старі австрійські карти, знаходять місця, де колись були корчми (переважно на роздоріжжі) і зондують те місце металодетекторами. Тішать себе байками про скупих корчмарів, які нібито закопували багатства у землю.

– Ви бачили цінні археологічні речі в антикварних крамницях?

– І не раз… У комісійному магазині навпроти Латинської катедри декілька місяців тому бачив звалені на купу (кілограмів зо два) бронзові фібули – застібки I-III століть. Були там і срібні давньослов’янські сережки VI-VII ст., бронзові браслети. Усі речі були непочищеними, частина – навіть не помита, видно: з наплічника – на вітрину.

– Легальний археолог також може знайти якусь річ (скажімо, старовинну люльку) і покласти її у кишеню…

– Ви не до кінця розумієте, хто такий археолог. В археологію йдуть люди (і залишаються там), не для заробітчанства, не для того, щоб поповнювати власні колекції. Археологія – це наука. Для археолога сама річ (виставлена, скажімо, у магазині) не має вартості. Навіть якщо вона із золота чи срібла. Як метал – можливо, але як колекційна наукова річ – ні. Тому що у тих скупках вам ніколи не скажуть, де ця річ знайдена. А для археолога саме це – найважливіше! Він має знати, де та чи інша зброя, прикраса, лежали. Який посуд (якого типу, орнаментації) супроводжував інші знахідки. Ми це називаємо «комплексом». Якщо будь-яка річ вийнята з комплексу, вона втрачає свою вартість, стає «мертвим джерелом». Згадані фібули, наприклад, могли бути завезені до нас із Закарпаття, сходу України чи Польщі. Археолог зазвичай фотографує знахідку (не рухаючи її) у тому місці, де вона була покладена чи загублена предком. І лише після цього можемо її опрацьовувати і публікувати. Археологи, яких знаю (сподіваюся, й ті, які прийдуть після нас), ніколи не покладуть у кишеню жодну річ, яку знайдуть на розкопках.

– Що вам доводилося знаходити найціннішого?

– Питання у тому, що вважати найціннішим. Очевидно, що не метал. Є речі значно вартісніші. Будучи часом по півроку у полі, серед звірів і птахів, харчуючись «Мівіною» і чаєм, інакше дивишся на світ. Для мене найцінніше – парне поховання чоловіка та жінки, яке зберігається у Львівському музеї історії релігії. Ми його знайшли у 1995 році у селі Петриків, біля Тернополя (за чотири роки наша експедиція відкрила 185 захоронень). Це поховання не лише вартісне з наукової точки зору (бо свідчить про розвинений інститут шлюбу і сім’ї), а й миле та зворушливе. Чоловік і жінка три тисячоліття пролежали, сплетені в обіймах (їм було по 34-36 років). Мені рука не підіймалася рознімати ці обійми і пакувати кістяки у скриньки, як ми це робили з рештками інших поховань. Бог напоумив нас вирізати цю «пару закоханих» із землею. Цей моноліт з похованими заважив півтори тонни.

– Чому померла ця пара, можна дізнатися?

– Два роки тому американці брали на аналізи зразки їхньої кісткової тканини. Визначили дату поховання: XI-Х століття до народження Христа. Справа не у причині смерті, а у тому, що спонукало жінку лягти живою до чоловіка. Припускаємо, жінка не бажала іншого життя після смерті чоловіка… Якщо вони давали обітницю одне одному, то це було назавжди. Якщо відходив один, мусив іти й інший. Це було добровільно. Вони інакше уявляли смерть. Наші предки вірили, що їхні душі є безсмертні, і не боялися відходити з життя. Це було так, як перейти з однієї кімнати в іншу… Коли ви читаєте античні джерела, нехай вас не дивує, що люди у ті часи йшли у бій, віддавали життя за інших… Вони вірили у продовження життя у потойбіччі.

– А як держава фінансує археологію?

– Держава припинила фінансувати розкопки з 1991 року. Експедиції, які працюють у Львові, фінансує забудовник. Але часто інвестор намагається оминути етап розкопок. Йому радять: «Ти поділися з таким-то чиновником, він знає фахівця, який підпише, що треба, і спокійно зробиш котлован. Бо якщо археологи щось знайдуть на твоїй ділянці, два-три місяці будеш чекати, поки закінчать розкопки, влетиш у копійку».

– Чи є у Львові місця, де б ви хотіли провести археологічні розкопки?

– Є місця, до яких я би хотів, щоби у львів’ян був більший пошанівок. Зокрема, перехрестя вулиць Князя Романа і Івана Франка. Там, де громадські вбиральні. На тому місці стояла церква з розлогим цвинтарем довкола. Поруч – козацький курган, з похованими запорожцями, які загинули при штурмі Високого замку. Цей курган був варварськи розкопаний у XIX столітті. Люди, які хотіли стерти сліди українського духу у Львові, спорудили там громадські туалети. Коли історики почали підіймати це питання, місцеве козацтво, так вони себе називають, встановили там пам’ятний знак у вигляді каменя. І на тому їхня опіка над тим освяченим місцем закінчилася. Зараз міська влада дозволила, щоби там продовжував працювати туалет. На тому місці, де люди колись причащалися, сповідалися, брали шлюб…

– В якій експедиції були найдовше?

– У 2007 році півроку був у Швайківцях (Чортківський район, Тернопільщина). Розкопував курган ранньоскіфського часу. Жив у школі, спав у спальнику на підлозі… Зрештою, часто сплю у сільрадах на підлозі. Платити за житло – дорого.

– Археологія для археолога зовсім неприбуткова справа…

– Ви б взяли інтерв’ю у моєї дружини. Як вона мене ще терпить? (усміхається. – Авт.). Наші дружини – героїні… У всіх чоловіки як чоловіки: приносять гроші, вивозять влітку жінок на море… (Дружина пана Миколи працює косметологом. – Авт.). Сподіваюся, все так не буде, і згодом я зможу дарувати своїй половинці такий відпочинок, який вона заслуговує.

– Що у ваших знахідках вас вразило найбільше?

– Парні поховання, коли чоловік і жінка лежать тисячоліттями в обіймах. Часто, коли долоні жінки вкладені у долоні чоловіка або уста чоловіка торкаються чола жінки. У поцілунку їх ховали. Навколо розкладені посудини, прикраси, зброя. Це знак єдності, мовляв, жодна смерть нас не роз’єднає. Які вишукані прикраси носили жінки того часу: застібки у вигляді граційної лані з вигнутою назад голівкою або із зображенням вовка із хижо роззявленою пащею. Жінка у всі часи хоче мати вишукані речі. Трапляються ажурні бронзові, срібні шпильки. Причому двох однакових немає.

– Чи керуєтеся інтуїцією на розкопках?

– Часто приступаєш до розкопок і не знаєш, є там щось чи немає. Часом у студентів з’являється знеохочення. Вони їхали на розкопки з надією, що знайдуть і поховання, і прикраси, і монети – тільки встроми лопату у землю. А тут, виявляється, треба копати під сонечком, зраненька вставати, після сніданку перти на той розкоп за два-три кілометри (це у кращому разі), нести на собі спорядження – і кілки, і ломи… Копаєш день – нічого, два, тиждень, другий… І вже починають на тебе косо дивитися. Мовляв, куди ти нас привів, може, ти сам нічого не знаєш. Ліпше би ми бульбу копали… А є такий термін, як «прорвало»: наштовхуєшся на якусь річ, споруду, котлован, заповнений вщерть уламками посуду, який клеїться у цілі форми, – не встигаєш підіймати. Або проступають з-під землі поховання із сотнями намистинок, шпильками. З’являється азарт.

Фото з архіву Миколи Бандрівського.
Категорія: Мої статті | Додав: defaultNick (22.08.2011)
Переглядів: 1111 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Ім`я *:
Email *:
Код *: